Мандри Велорі

Не думала, що коли-небудь стану згадувати своє дитинство з тугою, але тепер, через роки мандрів, серед цього гниття і смерті... Мушу визнати, я почала сумувати за ним.

Звичайно, моє життя було простим і сірим. Орати землю з ранку до ночі (або хоча б робити вигляд). Балакати з перехожими на ринку замість того щоб продавати їм зерно. Вирізати флейту замість того щоб сіяти. Втікати з дому в ночі, щоб танцювати в таверні.

А тепер, через багато років, я тут. Йду за яскравим світлом в ночі, який так давно розсік Саван! На світі залишилося лише кілька вцілілих, і жоден не бачив того світла. Сподіваюся, вони не подумають, що це лише ще одна з «дивовижних історій Вел», яку можна розповісти біля багаття.

Велорі

Передчуття ніколи не бреше. Коли спів птахів, що вели мене по стежці, раптово замовк, коли листя голосніше зашуміло на вітрі, я зупинилася. І в ту ж секунду побачила тьмяний відблиск світла на кінчику списа десь на вершині дерева. Я зрозуміла, що потрапила в пастку.

Вука обрушили на мене зливу зі списів з такою люттю, який світ не бачив з того дня, коли впав Пайкмід-Річ. Але в мене вже був досвід бою - Ухиляйся від зброї що сили. Королівський двір чималому мене навчив! Я з усіх ніг кинулася на захід, щоб його промені засліпили моїх переслідувачів.

Мені вдалося піти. Вука не стали продовжувати погоню. Несподівано... Може, я вже близько до джерела того світла, що вказав мені шлях? Хай благословлять мене зірки. Можливо, мені все ж вдасться завершити цю главу моїх пригод.

Велорі

Королева Джезміна була тут, а її соратники древні запалили світло, що привело мене сюди!

Оце так зустріч! Я все ще пам'ятаю, як вона була маленькою дівчинкою, що сиділа на колінах матері. Її рученята ледве могли підняти мою ліру. Якось вона випадково порвала середню струну і сильно розплакалася. Я відразу її пробачила. Вона хотіла, щоб ми назавжди стали друзями. І щоб ми скріпили цю дружбу кров'ю. «Який дивний місцевий звичай», - подумала я. Але чому б і ні? Пам'ятаю, як зробила неглибокий надріз. Потім я полагодила ліру і вона продовжила грати. На її щоках все ще були сльози, а на долоні - червоні цятки. У мене назавжди залишився шрам.

І ось тепер наші шляхи зійшлися знову. Її мета - моя мета. Мій шрам - її шрам. Я знаю, що ця посудина не стане кінцем моєї мандрівки... Попереду ще стільки пригод!

Велорі