Спіраль

Ця печера схожа на відкриту пащу. Її глибини ваблять мене. Я відчуваю теплу приємну темряву, яка обіцяє розпалити моє внутрішнє світло. Людство - всього лише діти, юні породження Землі. Недосвідчені, наївні, спраглі пошуків. Ми немов метелики, що летять на синє світло, готові обпектися.

Ми біжимо, хоча розумніше йти, й стоїмо, коли слід було б припасти до землі. Хто дозволив нам увійти в палати темряви? Прокласти шлях в безкрайню безодню, нескінченну спіраль, в океан тіней. Ми - лише невелика крихта сутності, загублена в часі, що йде прямо до чудовиська.

Я бачу це знову і знову і знову. Іноді я дитя, яке перебуває в блаженному невіданні до самого кінця. А іноді я - сама темрява. Жадібна, що пронизує поглядом спокійні води над собою, немов хижак, що зачаївся в купі тіл на самому дні темного моря. Спокійний і такий далекий.

Знову і знову.

Спіраль тягне всередину. Веде вниз. Її форма незбагненна. Кожен поворот ще крутіше за попередній. Це штопор, що повільно встромляється в плоть. Змій, що поглинає світ. А потім - самого себе, коли більше нічого проковтнути. Знову і знову, і знову. Поки світ не забуде; поки не залишиться жодного сліду, крім ледве відчутних чар.

Я спускаюся все нижче, і тиск зростає. Наді мною височить чужий світ. Він задушує мене, штовхає на глибину. Я торкаюся стінок спіралі, щоб не втратити себе. Вони вологі. Блискучі.

Кожен вигин ще крутіше. Вони нерівні, непередбачувані, скручені навколо самих себе. Я спускаюся все нижче. І чим глибше я ступаю, тим краще розумію її ритм. Спіраль дихає, пульсує, тремтить. Вона оживає на глибіні.

Я прокинувся на самому дні спіралі, в серцевині Землі. Навколо мене була кучерява маса, клубок кінцівок, вал плоті. Це вихор, який з'єднує теперішнє й минуле.

Маса дивиться на мене, а я дивлюся на неї у відповідь. Мене розриває зсередини. Я бачу обличчя: розбиті, роздроблені, розірвані.

Це моторошна імітація життя, де очі зливаються з щоками, губи перетворюються в рідину, а голови розколюються, щоб перетворитися в щось нове.

Одна з них здається жахливо знайомою. Як швидкоплинна думка, вирізка з газети, слово пошепки. Він один, але при цьому - безліч. Він мандрівник, як і я. Він скрізь.

Занадто людський, щоб бути породженим туманом. Занадто затхлий, занадто райдужний, щоб бути людиною. І все ж він людина.

Він подібний до ранкової роси. Світанку нового дня. Він - початок нової спіралі, що затаїлася.

Обличчя зливаються одне з одним, але їх дихання єдине. На деяких видно шрами, нарости, виразки. Божевільні очі, шалені голоси. Але всі вони - він. І він у них усіх. На мить здалося, що я теж стану ним. Або він стане мною. Щоб почати нову спіраль. Щоб згорнутися під покровом вод в очікуванні, з розгорнутою пащею. Прірва в забутті, лише щоб повстати знову і поглинути цей світ.

Відображення відображень. Дитина, що біжить за хмарою на поверхні тихого ставка. Вона бачить в ньому один образ. Інший. Наступний. Ще один. Спогад про примару, що майже зникла, але як і раніше моторошна. Частка колишнього. Тінь, яка сама вибрала собі форму.

З кожним поштовхом, з кожним поривом я чую тихий стогін. Мерехтливу сльозу, краплю поту. Спіраль болісно розплутує себе, щоб поглянути мені в обличчя. Спіраль наповнює муками весь світ. Спіраль - обличчя потопельників на морському дні. Спіраль - те, що ховається під ним. Спіраль жива. Це змій, вихор, паща. Це цікавість, яка пожирає нас. Вона чекає, обхоплює, кусає, жує і ковтає. А потім народжує нас знову.

Спіраль - це наш кінець. І наш новий початок.