Принада казок

Учора Джон розповів мені ще одну зі своїх байок. Схоже, пиво розв'язало йому язика й розпалило уяву. Мені подумалося: «Чому б і ні?..» Ніч була задушливою і якнайкраще підходила для страшної історії. Він нахилився до мене, притишив голос, ніби ділився секретом... Я відчував його дихання біля свого вуха. У мене в голові гуділо від елю, але я намагався слухати уважно.

Колись давно жив хоробрий лицар, якого згубило прокляття Полум'я. Попри падіння, лицар прагнув не помсти, а покаяння. Вирішивши спокутувати провину, він блукав околицями Ембервейлу, щоб дістатися до старого Небесного порту - єдиного шляху, який міг привести його до прощення.

Та коли гавань вітрів занепала, занепав і його дух. Уся надія на спокуту канула в небуття. У відчаї він упав на коліна на вершині гори й звідти дивився на Порт, чекаючи... аж поки не покинув цей світ.

Лицар жадає того, чого ніколи не зможе здобути. Мені дуже добре знайомий його біль... триматися за обіцянку, за проблиск надії... Я досі чітко пам'ятаю кожне слово Джона. «Це всього лише казка», - повторюю собі... та її солодка принада все ніяк не відпускає.