Записки рімгадського лікаря

Коли ми взяли в полон пораненого Древнього, у нас уже давно не було дієвих ліків. Я нічого не міг для нього зробити, навіть якби захотів.

На перев'язування роздутих ходячих трупів довкола пішли всі бинти. А на зшивання їхніх розірваних органів ми витратили весь шовний матеріал. Щоб якось вгамувати біль, який пульсує в голові, я випив усі флакони з Еліксиром, що взяв із собою.

Тож коли Древній помирав, я міг лише дивитися. І я дивився, як він раптом потріскався, посірів і розсипався на попіл.

Це було так незвично. Коли втрачаєш пацієнтів - людей, - ти закриваєш їм очі, ховаєш їхні тіла й раз чи двічі відвідуєш порослі травою могили. Але коли помирає Древній, він просто зникає зі світу. Після вічності, проведеної в Ембервейлі, усе, що вони лишають після себе, - це попіл. Немає чого ховати чи оплакувати.

Голова знову пульсує. Треба було взяти із собою більше Еліксиру...