Русалчині очі

Давно колись жила русалка, що в омуті озера тихого, чекала, мов рибалка, свого нерозсудного милого. Горить в ній щось і палає, од голоду, що не має спину, ця нестримна крові жага не покине її до загину. Зваба звала й манила, аби до неї хоча би хтось завітав, що всі для неї - просто пожива, про то ніхто й гадки не мав. Погляду не відвести, як горять ці червоні вуста, хіба її наміри нечесні, та вона ж сама чистота. Солодкі обійми, жадоба, від палу захоплює дух, звідки з'явилась ця злоба та й любчик раптом ущух. Місяць спогляда ріки крові, таких не один був-не два, та промовчить наче у змові, для нього то звичайні жнива.