Роздуми Манатора про вічність

Матір Полум'я дарує нам життя. Вона дозволяє мандрувати Землею в пошуках мудрості й відкриттів, а коли ми з дарами повертаємося, забирає його назад. Принаймні на деякий час.

Тому древні душі, інакше іскри, обмежені. Вони затримуються у світлі, пов'язані з усім, що було раніше, і з усім, що колись буде, доки нас знову не витіснять, повністю знищивши.

Цей цикл є священним. Його чистота бездоганна.

Але сама собою іскра не може існувати. Це лише свідомість, душа, осередок спогадів, що потребує носія. Щоб утримати іскру, потрібна оболонка. Оболонки є тимчасовими. Вони розсипаються на порох, коли наближається наш кінець, і за ними немає сенсу сумувати.

Якщо загинемо вдалині від Полум'я - що малоймовірно, бо правимо вічно, - ми пропащі, допоки не повернемося до її світла.

• Манатор

Колись Матір Полум'я породжувала іскру кожного сонцестояння. Тепер нам щастить отримати «нащадка» лише раз на десятиліття. Наша чисельність почала зменшуватися відтоді, як наймолодший з нас почав утручатись у справи людей.

Яка ганьба. Пляма на нашій гідності й нейтралітеті. Змарнувати життя - покинути коло, відмовитися від обіймів Матері Полум'я - заради чогось настільки смішного, як співчуття... це жалюгідно.

Та все ж мушу визнати... Як найстарший, я відчуваю вплив Матері Полум'я, але мене мучить невизначеність, тож теж не відповідаю на її поклик.

Адже не завжди так було. Голоси в Полум'ї, відлуння крізь простір і час, що розповідають про батьків. Про братів. Про синів. Про родини та предків, що були вільними, оновлюваними... Але їхні нашіптування зливаються разом, сковані в одне.

Колись ми народжувалися. Колись ми вмирали. Колись нас пам'ятали. Тож наскільки скам'янілим є наш шлях? Наскільки я гідний забуття, а наскільки - згадки?.. Наскільки ми помиляємося, наскільки маємо рацію і наскільки незмінні?

• Манатор