Спадщина Древніх

Давним-давно ми втратили шматочок нашої зорі. Він прорвався крізь порожнечу ясною смугою серед пітьми й зник. З чогось у ніщо за один спалах… наче світло привидів, спогади дому. Примара стала розвідником, бо врізалася в планету напрочуд перспективну. Вона утворила серце в Ембервейлі - освітлювала порожнину, де збиралася дощова вода, і там почало квітнути життя.

Загадковий початок. Калейдоскоп потенціалу. Ми мусили побачити це на власні очі.

Хай стійкі та міцні, проте гори-близнюки не зупинили нас. Ми брали проби, вимірювали та смакували все, що могли, аж поки не звернули погляд назад у небесну твердь… та вартові творіння не дозволили нам піти, закривши браму в багряному ядрі. Ми просили й благали. Цього було замало.

Вогонь, вогонь, вогнище. Ми пропалили діру в небо. Наша метушня дала місячному світлу проникнути глибоко, аж до нас - і воно окувало зоряне море в мармур, що завис над ним, немов би глузливо. Можна уявити їхні долоні, простягнуті в намірі вхопити те, до чого не доторкнутися. Надто далеко. Цього було мало.

Наш погляд обернувся всередину. Униз. У пошуках іншого джерела, не Полум’я та Іскри в ядрі. Саме тоді ми його знайшли. Ще один об’єкт для досліджень. Підгнилий фрукт із тисячею насінин, у сплячці, але не без дихання. Тоді він пробудився й кружляв, тягнувся. Ми залишили його похованим, запечатаним під словами застереження та багатьма шарами бруду.

Нас було замало.