Поки не стало пізно

Шановний начальнику! Я сподівався написати цей лист з повагою. Подякувати вам за можливість працювати і все таке, але мені вже набридло прикидатися. Скажу як є: ця робота мене вбиває. День за днем я розмахую інструментом, поки сили не залишать мене, лише щоб впасти мертвим у моєму жалюгідному наметі, який навряд чи краще, ніж сон під небом. Це нестерпно.

А тепер ще й цей туман. Мерзенний туман, який повзе із задніх стовбурів. Ніхто з нас не знає, що це таке, але ми всі його відчуваємо. Головний біль, тряска в руках, дивні кошмари... І не треба брехати нам, що це дурниця. Нам краще знати. Деякі з хлопців вже самі на себе не схожі.

Я не збираюся бути наступним. Не буду чекати, поки туман затопить шахту - і мене разом з нею. Я йду. Знайдіть когось іншого, хто б ламав заради вас кістки. А якщо вже вам так потрібна ця руда, то може самі її добувати.